Зразок доброго пастиря
  • Втр, 08/13/2013 - 11:26
 
«Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13:7-8).
 
За всю історію християнства не так вже й багато архіпастирів і пастирів своїм життям осягнули вказану Господом необхідну й обов’язкову для Його учнів та послідовників висоту духовності – святість, як довершену ступінь побожності та єдину умову й гарантію успішності спасенного Христового пастирства. Одного з тих, хто досягнув цього, у своїх творах звеличує Іоан Золотоуст, і це єпископ, апостол й мученик – Ігнатій Богоносець.
 
Святий Ігнатій був поставлений єпископом самими апостолами та був обдарований чеснотами, яких вимагав від єпископа апостол Павло. Він управляв великою Антіохійською церквою у найважчі часи, під час гонінь ззовні і невпорядкованості всередині. Управляв нею доблесно і з великою старанністю. Справами виявив той найвищий зразок і правило єпископства, яке визначив Христос. Слухаючи слова Господа, що «пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10:11), він віддавав її за них зі всією мужністю, а його мученицька смерть стала прикладом та повчанням для всіх послідовників Христових.
 
Сутність єпископського служіння полягає в тому, щоб опікуватися Церквою Божою, яку Господь здобув Своєю кров’ю через смерть на хресті. Перед тим, як доручити пасти Своє стадо, Ісус Христос запитав одного з апостолів, Петра: «Чи ти любиш Мене?». Це запитання свідчить про те, що бути пастирем для вірних може тільки той, хто має велику любов до Бога і здатен віддати свою душу за ближнього свого.
 
Саме таким був Ігнатій Богоносець, який своїм життям показав з якою любов’ю потрібно нести своє пастирське служіння у Церкві Христовій. Тож святитель Іоан Золотоуст, щоб звеличити цього мужа воздає йому величну хвалу: «Я дивуюся цьому мужу не тільки тому, що він виявився гідним такої влади, але й тому, що ця влада була вручена йому тими святими, i що руки блаженних Апостолів торкалися його священної голови. А це є немалою похвалою для нього не тільки тому, що він отримав велику благодать з неба, i не тільки тому, що вони звели на нього щедру силу Духа, але й тому, що вони засвідчили присутність у ньому людських чеснот. А яким чином, я скажу.
 
Павло у посланні до Тита, вказуючи, яким повинен бути єпископ, говорить: «єпископ повинен бути бездоганний, як Божий управитель, не такий‚ що собі догоджає‚ не зухвалий, не гнівливий, не п’яниця, не забіяка, не користолюбець, а гостинний, благолюбний, цнотливий, справедливий, побожний, стриманий, який дотримується правдивого слова, згідно з вченням, щоб він мав силу й наставляти в здоровому вченні, i викривати противникiв» (Тит. 1:7-9) – I знову, пишучи до Тимофія про те ж саме, він каже: «коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає. Але єпископ повинен бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забіякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не сріблолюбним» (l Тим. 3:1-3).
 
Ось якої досконалості у чеснотах вимагає він від єпископа? Наче якийсь талановитий живописець, склавши piзнi фарби, щоб зробити перший портрет з царського обличчя, виконує цю справу зі всією старанністю, щоб вci, що будуть наслідувати його i писати з нього, мали досконалий портрет, так i блаженний Павло, ніби зображуючи царський портрет i готуючи його прототип, поєднав різні фарби чеснот i досконало зобразив нам особливі риси єпископства, щоб кожний, хто піднімається на цей ступінь влади, дивлячись на нього, так само старанно все узгоджував з ним».
 
«Отже, я сміло можу сказати – продовжує далі Іоан Золотоуст, – що блаженний Ігнатій відобразив у своїй душі весь цей зразок зi вciєю точністю i був i непорочним, i бездоганним, i несамолюбивим; i не гнівливим, i не п'яницею, i не забіякою, i не сварливим, i не сріблолюбним, але справедливим, преподобним, стриманим, дотримувався правдивого слова, згідно із вченням, тверезим, цнотливим, справедливим, i мав yci інші якості, яких вимагав Павло. А який, скажеш, є доказ цього? Ті, котpi сказали це, вони i рукоположили його зi всією старанністю. Переконуючи інших випробовувати тих, котpi мали підніматися на цей престіл влади, не могли вони самі робити це недбало, i якби не бачили вcix цих чеснот насадженими в душі цього мученика, то i не вручили б йому цієї влади.
 
Вони добре знали, яка небезпека очікує тих, котpi звершують такі рукоположення, не перебираючи, i як попало. Знову пояснюючи саме це у посланні до того ж Тимофія, Павло говорив: «Рук нi на кого не покладай поспішно i не ставай учасником чужих грiхiв» (l Тим. 5:22). Що ти кажеш? Інший згрішив, а я буду учасником його провини i покарання? Так, говорить він, бо ти подаєш можливість грішити. Якщо хтось дасть людині несамовитій i божевільній гострий меч, i божевільний учинить ним убивство, то вину приймає на себе той, хто дав цей меч. Так i той, хто надає право на цю владу людині, яка живе у пороках, викликає на свою власну голову весь вогонь його гріхів i зухвальства, – хто посадив корінь, той завжди буває винуватцем того, що виростає від нього. Чи бачиш, як вінець його єпископства явився у нас подвійним, i як достоїнство тих, котpi рукоположили його, зробило його владу сяючою i цілком засвідчило про його чесноти?».
 
Тож дивлячись на цей зразок пастирю Божому потрібно ревно й сумлінно виконувати своє служіння, щоб заслужити на похвалу й нагороду з уст самого Христа Господа: «гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого» (Мф. 25:21).
 
Підготував диякон Іван Шубин
 
 
Категорії: 

Схожі матеріали