Доповідь владики Марка на V Миколаївських читаннях
  • Нед, 07/22/2012 - 17:02

Марк (Левків),
єпископ
Кіровоградський і Голованівський

 

Підміна понять в трактуванні інституту сім'ї

 

Як Церква, так і держава, якщо вони турбуються про своє майбутнє, зацікавлені в наявності здорових та міцних сімей. Але розуміння цієї потреби та критерії сім'ї у них різні. Коли для держави сім'я - первинний та основний осередок суспільства, від якості якої залежить тимчасове суспільне благо, то для Церкви, окрім того, наявність християнської родини ще й запорука існування Тіла Христового на землі, звершення спасительної місії у світі та можливість осягнення Царства Небесного. «Тіло складається з клітин. Щоб тіло жило, потрібно, щоб жили ці клітини. Щоб Христове Тіло жило посеред нас, потрібно, щоб Святий Дух постійно інтегрував у нього нові живі клітини, перемінюючи родинні спільноти на клітини Тіла Христового, на клітини Церкви: це - таїнство вінчання, освячення подружньої любові Святим Духом, яке зазвичай називають таїнством подружжя» [1, 250].
Тим часом ми є свідками руйнування родинних зв'язків, занепаду інституту сім'ї та дискредитації шлюбу, що несе загрозу існуванню самої держави та значно утруднює місію Церкви. Найбільш болісно, що подібні процеси відбуваються в державах, серед яких і наша, котрі ідентифікують себе як християнські та в яких переважна більшість громадян вважають себе християнами. Тобто говоримо про кризу християнської сім'ї. Ця криза зумовлена декількома чинниками, два з яких, на мою думку, є основними: вплив світу, «який у злі лежить», на душі християн та підміна понять у трактуванні шлюбу як основи сім'ї та родини в самому християнському середовищі.
Негативний вплив світу не є чимось новим для християнських сімей. Ба більше, християнство зародилося й ширилося в блудному та жорстокому середовищі, а чеснотливе життя християн стало викликом для язичницького укладу сімейного життя тодішньої Римської імперії, альтернативою безплідній розпущеності та запорукою якісної зміни суспільства. Спотворене ж розуміння шлюбу пересічними християнами сучасності, навпаки, є чимось новим для церковної свідомості й таїть у собі основні загрози руйнації інституту сім'ї.
Світська влада розглядає шлюб як історично зумовлену, санкціоновану, регульовану суспільством форму взаємин між чоловіком і жінкою, яка визначає їхні права й обов'язки одного щодо іншого та щодо дітей, якщо вони є. Незважаючи на те, що таке розуміння сформовано під християнським впливом, все ж поява самого шлюбу розглядається як наслідок розвитку людського суспільства від племінного укладу життя до сьогодення, як певна еволюція відносин між людьми. Оскільки ж для держави (світу) шлюб позбавлений будь-якої сакральності й непорушності, то припускається можливість і подальшої його трансформації, набуття ним інших ознак та якостей. Тому немає нічого дивного в тому, що світська влада дистанціювалася від вирішення проблем саме християнського шлюбу і зайняла роль статиста.
Натомість християнські спільноти виявили певну неготовність до такої зустрічі з секуляризацією своїх вірян і, як наслідок, чомусь від держави очікують захисту християнської сім'ї від загрози її існуванню. Деякі представники Церкви та християнські діячі почали кампанію викриття ворогів сім'ї, пояснюючи сьогоднішній стан сімейних відносин то впливом «розтлінного Заходу», то масонською змовою чи підступами іноземних спецслужб тощо. Склалася дивна ситуація, не властива церковному світогляду, коли відповідальність за виниклу проблему інституту християнської сім'ї переклали на уявного ворога, а вирішення цих проблем - на світську владу.
Більш справедливим буде визнати, що відповідальність за стан наших сімей лежить виключно на нас, священнослужителях та вірних Церкви Христової. Бо загрозу шлюбові несе не блуд, який є нормою для гріховного світу, а християни, котрі своєю нестриманістю та легковажністю руйнують подружні зв'язки.
Отже, що є християнським шлюбом і в чому проявляється підміна понять щодо сім'ї нашими вірянами?
Згідно з православним віровченням, шлюбний союз двох осіб, чоловіка і жінки, які люблять одне одного, обіцяли берегти взаємну вірність, з'єднали свої життя для заснування сім'ї та чесного спільного життя, встановлено благословенням Божим зразу ж після створення перших людей (Бут. 1:28; 2:18, 22-24).
Шлюбний союз, при укладенні якого двоє творять одне тіло, є таїною. При чесному ставленні до шлюбу чоловіка і жінки духовно-моральна близькість їх одне до одного стає настільки високою, що ап. Павло вказує на неї як на деяку подобу союзу Христа з Його Церквою (Еф. 5:31-32).
Шлюб як таїнство - це встановлена за волею Божою церковна священнодія, у якій тим, хто одружується, через священнослужителів подається благодать, що співдіє з ними у досягненні всіх цілей шлюбу й освячує їхній шлюбний союз [4, 346].
Маючи райське походження, все ж таки шлюб зазнав спотворення у свідомості людей після гріхопадіння Адама і Єви та їх вигнання з Едему. Перебуваючи поза спілкуванням зі Всевишнім, нащадки впалих прабатьків почали практикувати відмінне від установленого Творцем подружнє життя. І саме відносини між людьми, в тому числі подружні, стали мірою віддаленості спільноти від Бога. Першопочатковий сімейний союз одного чоловіка й однієї жінки (моногамний) став рідкістю, в багатьох спільнотах почали практикуватися полігамні союзи (бувають двох видів: союз одного чоловіка і двох або декількох жінок - полігінний; однієї жінки і двох чи декількох чоловіків - поліандричний). Інші, втрачаючи людську подобу, створену на Божественний образ, впровадили груповий шлюб. Але найбільшою ознакою падіння людини, її поневолення пристрастями стали загальна розпуста й нестриманість, які спричинилися до великого потопу за часів Ноя та до знищення вогнем Содоми і Гоморри - міст-символів розгнузданості й усякого блуду.
Христос, прийшовши у цей зіпсований світ заради спасіння людини та повернення її до первообразу, перше Своє чудо звершив на весіллі в Кані Галилейській, перетворивши воду на вино. Це розуміється святоотцівською традицією як благословення шлюбу і заклик Христа змінити хибне сприйняття подружнього зв'язку, повернувшись до встановленої Богом моногамності, в основі якої лежить жертовна любов.
Саме любов спрямовує чоловіка та жінку у шлюбі до жертовного служіння один одному, чим поєднує їх в одне ціле, додаючи людській природі довершеності й повноти. Таким чином відбувається певне перетворення людини, розширення її особистості. Дві природи, чоловіча та жіноча, що різняться характеристиками й талантами, доповнюють одна одну, творять нову істоту - подружжя, у якому отримують можливість по-новому, через іншу особу пізнавати творіння, збагачуватись чеснотами, творити нове життя та осягнути вічне блаженство у Царстві Небесному.
Вказуючи на високе покликання сімейного союзу у справі освячення і спасіння людини, Церква Христова називає кожну християнську сім'ю «домашньою церквою», а самé подружжя під час таїнства шлюбу коронує, як спадкоємців Царства Небесного, вінцями. Але, розуміючи, що подвиг подружнього життя - це не тільки моменти радості, але й спільне несення всіх подальших скорбот і страждань, якими випробовуватиме світ домашню церкву на міцність, вказує на ці вінці як на символ мучеництва. Також застерігає, що шлюб лише тоді вистоїть у випробуваннях, коли матиме за фундамент не похітливу пристрасть, а любов, здатну на жертву заради ближнього свого.
Ознакою ж любові є вірність одне одному, зберегти яку до часу, коли смерть назавжди з'єднає їх у вічності, подружжя дає під час вінчання.
Запорукою дотримання вірності в подружжі є дошлюбна чистота наречених. Зберігаючи себе від блуду і розпалення тілесного, християнин виховує в собі стриманість та здобуває свободу від пристрастей. Саме нестриманість у юному віці й невпорядковане дошлюбне статеве життя є причиною зради в шлюбі. Пияцтво та наркоманія теж є зрадою шлюбних обітниць, джерело яких - та ж сама залежність від пристрастей, здобута юнацькою нестриманістю. Окрім того, що дошлюбні статеві зносини провокують невірність у шлюбі, чим руйнують саму його суть, вони завдають шкоди не тільки душі людини, а й часто є причиною хвороб тілесних, несуть загрозу життю людини - як земному, так і вічному.
Збережена цнотливість - це найкращий шлюбний дарунок та найвірніше свідчення про зрілість почуттів і відповідальність намірів молодих людей один щодо одного.
На жаль, християнська молодь усе частіше зневажливо ставиться до цнотливості, розділяючи статеве життя і шлюб як щось окреме, не пов'язане одне з одним, акцентуючи на тілесних задоволеннях, які не тягнуть за собою ніякої подальшої відповідальності та зобов'язань. Тут ми бачимо певну однодумність із гріховним світом, який пропагує життя заради насолод і захищає «право» людини обирати гріх, не попереджуючи про негативні наслідки такого вибору. В результаті - зламані долі, апатія і втрата сенсу життя, нездатність до шлюбного зв'язку, незаплановані вагітності, покинуті чи вбиті в абортаріях діти, бездітність, небезпечні захворювання, депресивні стани та суїциди тощо.
Тут нагадаємо, що, засуджуючи плотську похіть і гедонізм, які призводять до статевої розбещеності та протиприродних пороків (пор. Рим. 1:26-27; 1 Кор. 6:9 та ін.), християнство благословляє статеві стосунки між чоловіком і жінкою - виключно в рамках шлюбного союзу. Саме там вони слугують освяченню людини, є тілесним вираженням єдності в любові, засобом від уникнення блуду. Хоча не потрібно забувати, що і в шлюбі подружжю варто практикувати певну стриманість, не розпалюватись надміру, сходитись у любові та шані один до одного та не допускати чогось такого, що може завдати кривди людській гідності одного із членів шлюбного союзу. Статеві взаємини у шлюбі - це ніби домашнє вогнище, покликане зігрівати і скрашувати життя чоловіка й жінки, додавати спокою та затишку. Розгнузданість же здатна перетворити їх у полум'я, яке може знищити і почуття, і сам шлюб, і душу людини, кинувши у вир розпусти. Про це, зокрема, пише святитель Іоан Золотоустий: «Шлюб установлений не для того, щоб ми чинили розпусність, не для того, щоб віддавалися блуду, а щоб бути цнотливими. Послухай Павла, який говорить: "Але ж, щоб уникнути блуду, кожний нехай має свою жінку, і кожна жінка нехай має свого чоловіка" (1 Кор. 7:2)» [5, 245].
Плодом справжньої любові чоловіка та дружини є прагнення народження дітей. «Не забуваймо, що любов є творчою і що союз чоловіка й жінки розквітає зазвичай у творенні Богом, через любов подружжя, дітей. Приведення на світ дітей є Божим благословенням, про яке ми молимося під час таїнства шлюбу і якого маємо палко бажати: освячення шлюбу є фундаментом домашньої церкви, члени якої - подружжя і їхні діти - відтепер йтимуть разом у Христі до Його благословенного Царства» [1, 250].
Мефодій Патарський (IV ст.), якого цитує архієп. Іларіон (Алфеєв), у трактаті, присвяченому цнотливості, дає богословське обґрунтування народженню дітей як результатові шлюбу і взагалі статевого акту між чоловіком і жінкою: «...Необхідно, щоб людина ... діяла за образом Божим ... бо сказано: "Плодіться і розмножуйтеся" (Бут. 1:28). І не слід нехтувати визначенням Творця, внаслідок якого і ми самі почали існувати. Початком народження людей служить виверження сімені в лоно жіночої утроби, щоб кість від костей і плоть від плоті, будучи сприйняті невидимою силою, знову перетворились в іншу людину... На це, можливо, вказує і міцний сон, наведений на первозданного (зр. Бут. 2:21), передзображуючи насолоду чоловіка у єднанні (з дружиною), коли він у жаданні дітонародження приходить в екстаз ... розслабляючись снодійними задоволеннями дітонародження, аби те, що відокремилося від костей і плоті його, знову перетворилося ... в іншу людину... Тому справедливо сказано, що чоловік залишає батька і матір, як такий, що забуває раптово про все в той час, коли він, з'єднавшись із дружиною обіймами любові, стає учасником плодотворення, дозволяючи Божественному Творцеві взяти у нього ребро, щоб із сина стати самому отцем. Отже, якщо й тепер Бог утворює людину, то чи не зухвало гидувати дітонародженням, яке не соромиться звершувати сам Уседержитель Своїми чистими руками?» [3, 190-191].
Але сáме гидування дітонародженням простежується в сучасній християнській сім'ї. Це, з одного боку, є свідченням певного егоїзму та браку любові й довіри між подружжям, а з іншого - проявом податливості християн впливу гріховного світу, в якому пропагується як цінність слава, влада та багатство, у досягненні яких батьківство може бути значною перешкодою. Багатодітність часто подається як порок, а материнство - як щось несумісне із жіночою красою та успішністю. Відтак сама вагітність у багатьох шлюбах дуже часто сприймається як небажана, і щоб уберегтися від неї, застосовуються гормональні чи абортивні засоби контрацепції. Коли ж і ці остороги не спрацьовують, то багато з жінок, інколи й без відома чоловіка, відважуються на дітовбивство.
Такі дії автоматично нівелюють сам шлюб, перетворюють двох закоханих на співучасників злочину і ведуть до охолодження стосунків, появи недовіри, докорів сумління та остаточного розриву шлюбного союзу. Як наслідок - бездітність великої кількості християнських сімей, їх розпад, знецінення дару життя.
До цього додається ще й штучно створена проблема нерівності чоловічої та жіночої статей, якою останнім часом захопилося чимало християнок. Ми свідки появи багатьох громадських рухів, котрі вважаючи себе феміністичними, розпочали, по суті, безприкладну війну із жінкою. Ставлячи запитання на зразок: «Жінці освіта й кар'єра потрібні не менше, ніж сім'я?» [2, 10], «Кращі керівники, лідери в будь-які сфері - чоловіки, а не жінки?» [2, 21] чи «Грубість і агресивність у дівчаток менше можна вибачати, ніж у хлопчиків?» [2, 24], провокують напругу між жінкою та чоловіком, формують думку про якусь меншовартість жінки, чим спонукають їх до так званої боротьби за свої права. Як наслідок жінка починає комплексувати зі своєї жіночності, уникати материнства, приховувати чи залишати без уваги особливості своєї природи, чим втрачає неповторність і витонченість, стає нецікавою або в чомусь мужеподібною. Цьому також сприяють сучасні шаблони моди, які щораз більше розмивають створені Богом статеві одмінності людини. Усе це разом провокує, з одного боку, нечувану жорстокість жінки-матері, котра виборює «право» на розпусне життя та дітовбивство, з іншого - пошуки як чоловіками, так і жінками «альтернативних форм сексуальної поведінки».
Та все ж основною причиною такої напруги в християнському шлюбі є нерозуміння як чоловіком, так і жінкою ролі головування в сім'ї. А це в свою чергу призводить до нездорового суперництва між подружжям, а то й узагалі до відмови від шлюбного союзу. Сприйняття чоловіком свого служіння як певної тиранії, логічним завершенням чого стало прислів'я «не б'є - не любить», підживило феміністичні настрої серед християнок та викликало синдром «сильної жінки».
Тому тільки повернення до правильного розуміння головування в сім'ї, а саме як відповідальності, а не деспотії, може зняти напругу між подружжям. Служіння чоловіка як глави сім'ї святитель Іоан Золотоустий розкриває на прикладі слів ап. Павла про чоловіка і жінку, як про Христа і Церкву: «Наслідуй Його і ти. Хоч би твоя дружина вчинила проти тебе безліч гріхів, усі відпусти і прости. Хоч би ти взяв її недоброю, виправ її добротою й лагідністю, як і Христос Церкву» [5, 266]. Чоловік зобов'язаний бути не лише захисником дружини, але й еталоном любові та вірності щодо неї. «Він (ап. Павло), сказавши: "Чоловіки, любіть своїх жінок", - не зупинився тільки на цьому, а вказав нам і на міру любові: - "Як і Христос полюбив Церкву" (Еф. 5:25). А скажи мені, я́к Христос полюбив Церкву? Так, що Себе віддав за неї. Тому, хоч би й випало померти за дружину, не відмовляйся» [5, 265]. «Не говори мені тепер про зовнішні закони, що жінок, які займаються перелюбом, тягнуть до судилищ і карають, а чоловіків, котрі мають жінок і займаються розпустою зі служницями, залишають без покарання. Я прочитаю тобі закон Божий, який однаково викриває і жінку, й чоловіка і називає цю справу перелюбом... Тіло чоловіка вже не належить чоловікові, а дружині. Нехай же він зберігає в цілості її власність, нехай не принизить і не пошкоди ь її... А оскільки тіло чоловіка є власністю дружини, то нехай чоловік буде вірним щодо цієї застави» [5, 246-247].
Лише перебуваючи в такій однодумності, вірності та любові, де чоловік є прикладом для наслідування дружині, а вона - вірною помічницею у його служінні, шлюбний зв'язок має перспективу стати для християн «поверненням до Едему», передчуттям вічного блаженного життя, вистояти супроти всіх спокус світу та випробувань і дати гідне потомство, яке на цих же основах будуватиме своє майбутнє. Для цього просто необхідно, щоб наріжним каменем для кожної християнської сім'ї став Господь, Який є джерелом любові та жертовності, а молитовне спілкування з Богом було не звичаєм, а потребою для сім'ї. Бо лише в Господі такі слова, як любов, служіння, послушність і жертовність набувають справжнього значення та повноти.
І навпаки, спотворений шлюб не може гідно виконати свою місію щодо виховання дітей. А це в свою чергу призводитиме до подальшої нівеляції (дискредитації) святості шлюбного союзу, руйнування моральних засад і секуляризації вірних Церкви Христової.
Саме на прикладі батьків діти формують свій світогляд, будують відносини з Творцем та ближніми, вибудовують систему цінностей. Жорстокість чи, навпаки, вседозволеність найшвидше слугуватимуть не вихованню, а зіпсуттю дитини. Апостол Павло повчає: «І ви, батьки, не роздратовуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні і наставлянні Господньому» (Еф. 6:4). Жертовна любов між подружжям та шанування батьків є найкращим ґрунтом для вирощування молоді - майбутніх батьків та жителів Царства Небесного.
Отже, бачимо, що наша християнська свідомість потребує певної трансформації, відмови від хибних стереотипів і повернення до першопочаткового розуміння шлюбу, сім'ї та родини. Учасниками цих процесів мають стати Церква загалом і кожен християнин зокрема. Бо лише спільними зусиллями всіх вірних Тіла Христового можна захистити християнський шлюб від тих загроз та очистити від тих спотворень, про які йшлося вище. Для цього просто необхідно всім, хто себе асоціює з християнством, насамперед священнослужителям, церковнослужителям та активним, практикуючим вірянам, переглянути власне ставлення до шлюбу, повернути в нього жертовну любов, віддати належне місце стриманості (дошлюбна чистота і вірність подружня) та звернути посилену увагу на виховання дітей. Самі заяви Церкви без втілення їх у життя священством і вірними не матимуть ніякої ваги, а шукання крайнього, перекладання відповідальності на світ сприятимуть більше руйнації, аніж рятуванню шлюбу. А найголовніше - християнам уже конче необхідно відкрити серце для Христа, запросити в сім'ю Бога, Який Своєю благодаттю допоможе перетворити «воду», тобто будні земного життя подружжя, у «вино» - постійне і щоденне свято, бенкет любові однієї людини до іншої.

Література
1. Бог живий : катехизм для всієї родини / перекл з франц. З. Курдини. - Львів : Свічадо, 2005. - 384 с.
2. Гендерні проблеми очима студентства: Аналітична доповідь / Л. Гуслякова, І. Даниленко, О. Плахотнік, М. Сухомлин. - Харків : Райдер, 2009. - 64 с.
3. Іларіон (Алфеєв), архієп. Таїнство віри : вступ до православного богослів'я. - К. : АДЕФ-Україна, 2009. - 336 с.
4. Основи православного віровчення : посібн. для студ. духовн. навч. закл. / упоряд. прот. І. Нідзельський. - Луцьк : Ініціал, 2005. - 386 с.
5. Повне зібр. творінь святителя Іоана Золотоустого. - Т. ІІІ. Кн. 1 / перекл. прот. Михайло Марусяк. - К. : Вид. від. Укр. Православ. Церкви Київ. Патріархату, 2009. - 478 с.

 

Категорії: 

Схожі матеріали